У червні 2023 року, після кількох місяців підготовки і гучних очікувань, Збройні сили України розпочали довгоочікуваний контрнаступ проти російських окупаційних військ. Однак майже через п’ять місяців цієї операції не було досягнуто її ключових цілей, і наступ широко вважався фактично проваленим. Українським силам вдалося звільнити лише близько 370 км² території – менше половини того, що російська армія захопила в Україні протягом того самого року. ЗСУ так і не дійшли до міста Токмак (яке розглядалося як мінімальна ціль на півдні) і не прорвалися до узбережжя Азовського моря, аби перерізати російський «сухопутний коридор» до Криму. На початку листопада 2023 року головнокомандувач Валерій Залужний констатував, що війна зайшла в позиційний «глухий кут», що оглядачі сприйняли як визнання застопорення контрнаступу.
Нижче проаналізовано, чому контрнаступ 2023 року фактично не вдався, із розглядом рішень та відповідальності українського військового керівництва (генералів на чолі із Залужним) та політичної влади (президента Володимира Зеленського). Розглянуто, чому було вирішено наступати одночасно на кількох напрямках замість одного концентрованого удару, чому удар наносився через найбільш укріплені позиції ворога в Запорізькій області, а не в обхід, а також як на темпи просування, втрати й стратегічні наслідки вплинули фактори міжнародного тиску, логістики, ресурсного забезпечення та комунікації між військовими і політичними структурами.
Передумови та високі очікування наступу
Після успішних українських контрнаступів під Харковом та Херсоном восени 2022 року, Україна й міжнародні партнери покладали великі надії на продовження звільнення окупованих територій у 2023-му. Планувати новий масштабний наступ Генеральний штаб ЗСУ почав ще взимку 2022–23 років — первинно його старт хотіли здійснити навесні 2023. Несподіваний тріумф під час Харківської операції у вересні 2022-го переконав Захід, що за належної підтримки Україна здатна досягати амбітних цілей. Саме тоді був обраний і пріоритетний напрям майбутнього удару: через Запорізьку область на Мелітополь, щоб перерізати російський сухопутний коридор до Криму. Водночас усвідомлювали і ризики такого плану — прорвавшись до Азовського узбережжя, українські війська могли опинитися під контрударами росіян із флангів. Тому спершу восени 2022 року ЗСУ провели важку операцію на Херсонщині, яка завершилася звільненням міста Херсон у листопаді – це усунуло загрозу удару в спину з правобережжя Дніпра і забезпечило західний фланг запланованого запорізького наступу.
На кінець 2022-го українська армія була виснажена значними втратами у особовому складі та техніці. За оцінками, у боях 2022 року ЗСУ втратили до 30 тисяч військових убитими і зниклими безвісти, ще більше отримали поранення. Також було знищено або пошкоджено багато бронетехніки. Хоча нові люди могли бути мобілізовані, наступати без танків і БМП було неможливо. Відновлення наступального потенціалу стало можливим лише за рахунок великої західної військової допомоги – Україна фактично залежала від неї. У Києві розуміли, що отримати цю допомогу в потрібних обсягах вдасться лише продемонструвавши союзникам перспективний план, здатний наблизити завершення війни. Відтак українське командування мусило «продати» партнерам стратегію масштабного контрнаступу, щоб отримати ресурси на його проведення.
У підготовчий період українська влада відкрито заявляла про намір розпочати великий наступ у 2023 році. Лунали оптимістичні прогнози про те, що цей рік стане «роком перемоги», а українці невдовзі зможуть відпочивати в деокупованому Криму. Такі гучні анонси, хоч і піднімали бойовий дух суспільства та стимулювали підтримку Заходу, водночас позбавили ефекту раптовості. Росія завчасно почала масштабно укріплювати окуповані території, особливо на півдні. Ще з листопада 2022 року противник будував глибоко ешелоновані рубежі оборони – рови, траншеї, бетонні «зуби дракона», артилерійські позиції та суцільні мінні поля. За оцінками Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), російські фортифікації в Україні стали найбільш масштабними оборонними спорудами в Європі з часів Другої світової війни. До квітня 2023 року росіяни збудували близько 800 км укріплень, а загальна протяжність їхніх оборонних ліній сягнула 2000 км, від білоруського кордону до дельти Дніпра. Окрім того, ворог створив щільні мінні поля на площі до 170 тис. км² (включно зі старими мінуваннями на Донбасі)
Навесні 2023 року західні союзники розпочали прискорене переозброєння і підготовку нових українських бригад для майбутнього наступу. Однак поставки важкої техніки затягнулися, а погодні умови (затяжне весняне бездоріжжя) відтермінували початок операції. США наполягали, що з наступом слід поквапитися (бажано до середини квітня), щоб не дати Росії ще більше укріпити оборону, але українська сторона не хотіла наступати, не підготувавши належним чином війська і не отримавши додаткове озброєння. Врешті решт контрнаступ розпочався у перших числах червня, хоча його напрямки були очевидні для противника. На той момент росіяни добре знали, де і коли почнеться український удар. Цьому сприяли як публічні «анонси» наступу з українського боку, так і витоки секретної інформації (зокрема, навесні 2023 у США стався витік військових документів). У результаті ворог зосередив потужну оборону саме на загрозливій ділянці – біля міста Оріхів на Запоріжжі, звідки очікувався прорив на Токмак та Мелітополь. Там було заздалегідь створено три лінії оборони, загальною глибиною до 30 км.
Стратегія наступу: один удар чи кілька напрямків
Однією з ключових дискусій при плануванні операції було питання: зосередити всі сили на одному напрямку чи наступати паралельно на кількох? Українське командування обрало багатовекторну стратегію, розпочавши у червні 2023 року активні дії щонайменше на трьох основних ділянках фронту. Зокрема, удари завдавалися: 1) на півдні Запорізької області (через Оріхів у бік Токмака й Мелітополя); 2) на стику Запорізької і Донецької областей (з району Великої Новосілки в напрямку Бердянська); 3) на сході (контратаки на флангах Бахмута в Донецькій області). Такий паралельний наступ, як очікувалося, розпорошить російські резерви і не дозволить ворогу перекидати всі сили на один напрямок.
Українське військово-політичне керівництво мало свої обґрунтування для наступу на кількох напрямках одночасно. По-перше, не можна було допустити, щоб решта фронту «застигла» – інакше росіяни використали б паузу для власних дій. Генерал Залужний прагнув зробити всю лінію фронту (понад 1000 км) проблемною для ворога, розтягнувши російські війська і розбавивши їх сили по кількох ділянках. Він розраховував, що російське командування, зіткнувшись з ударами одразу в багатьох точках, не зможе ефективно реагувати і втратить оперативну цілісність оборони. По-друге, українські генерали не могли ігнорувати загрози на сході. Попри падіння Бахмута у травні, президент Зеленський, підтриманий військовими, наполягав на необхідності утримувати там суттєві сили і паралельно контратакувати противника на бахмутському напрямку. Аргумент був такий: якщо послабити тиск під Бахмутом, росіяни спробують скористатися цим – наприклад, знову підуть вперед на Харківщині або просунуться в Донбасі. Тому біля Бахмута залишили навіть більшу частину найдосвідченіших бригад, ніж кинули на південь, що викликало розчарування західних радників.
Натомість західна військова доктрина рекомендувала інший підхід – сконцентрувати ударний кулак на одному напрямі для прориву фронту. Розпилення сил на кілька одночасних наступів неминуче зменшувало вогневу міць на кожному з них, ускладнюючи прорив добре укріпленої оборони. Американські воєнні планувальники відкрито радили Україні зосередитися на півдні, прорвавшись масованим механізованим ударом до Азовського моря. Під час спільних штабних навчань представники США неодноразово застерігали українців: «Ми розуміємо, що вам дуже хочеться наступати скрізь, але це не спрацює». У Вашингтоні були переконані, що один потужний прорив у Запорізькій області дасть вирішальний результат, тоді як розпорошена атака може захлинутися. Втім, остаточне рішення залишалося за Києвом. Як пізніше відзначав американський посадовець, «врешті-решт саме Зеленський, Залужний та інші українські лідери ухвалюють рішення» щодо плану наступу. Західні радники мусили поступитися, визнавши суверенність українського вибору: «Це не наша війна, українці знають краще».
Таким чином, у червні 2023 року Україна пішла на компромісний варіант – наступ одразу на трьох напрямках. Сподівалися, що паралельний тиск по ширині фронту не дозволить росіянам оперативно реагувати. Однак зворотним боком цього рішення стала нестача достатньої ударної маси на жодному з напрямків для швидкого пролому. Вже в перші тижні кампанії з’ясувалося, що російська оборона, особливо на півдні, потребує значно більшої концентрації сил і засобів, ніж було залучено. Українські війська зазнали серйозних втрат техніки і змушені були змінити тактику – від масштабних танкових проривів перейти до повільного перемелювання оборони піхотними штурмовими групами.
Показовим став епізод у серпні 2023 року: коли на півдні прориву не сталося і за найкращого сценарію очікувалося хіба що досягнення Токмака, командування перекинуло частину резервів на бахмутський напрямок, щоб продемонструвати бодай якийсь поступ. Там українські штурмові загони дійсно звільнили кілька сіл (на південних околицях Бахмута – Кліщіївку, Андріївку), але через брак важкої техніки цей паралельний наступ також не набрав вирішального темпу і лише посилив дефіцит військ на півдні. У підсумку жоден із напрямків не мав достатньої переваги сил для прориву. Західні аналітичні моделі прогнозували в найкращому разі вихід ЗСУ до моря за 2–3 місяці, але реальність була іншою: за три місяці українці просунулися лише приблизно на 12 миль (20 км), далеко не досягаючи узбережжя.
Наступ через найбільш укріплені рубежі: чому обрали Запорізький напрямок
Головний удар українського контрнаступу був спрямований через найбільш насичені оборонними спорудами російські позиції – на півдні Запорізької області. Вибір саме цього напрямку мав стратегічне обґрунтування. Прорив у Запорізькому регіоні відкривав шлях до головної мети операції – розсікання російського фронту і переривання сухопутного сполучення між РФ і окупованим Кримом. За задумом Генштабу, удар з району Оріхова на Мелітополь відрізав би російське угруповання на заході (Херсонщина) від постачання з материкової Росії, а південне угруповання ворога опинилося б ізольованим у Криму. Таким чином Україна сподівалася кардинально змінити ситуацію на свою користь одним потужним маневром. Британський аналітичний центр RUSI відзначав, що цей план виглядав найефективнішим серед інших варіантів, оскільки міг ліквідувати саму можливість продовження війни через відрізання Криму.
Втім, обраний напрям був і найбільш ризикованим. Росія здогадувалася про небезпеку саме на цьому відтинку фронту та перетворила його на потужний укріплений район. Ще до початку наступу українські офіційні особи фактично відкрито називали південь пріоритетною ціллю удару, що дозволило ворогу підготуватися. Окупант створив там багатошарову оборону: кілька ліній траншей, густі мінні поля та великі резерви, готові до контратак. Таким чином, ЗСУ свідомо пішли “в лоб” на найбільш підготовлену ділянку, розраховуючи прорвати її завдяки кращій тактиці, вишколу і західній техніці.
Альтернативні, “обхідні” шляхи наступу або не обіцяли такого стратегічного ефекту, або були ще складнішими. Форсування Дніпра на Херсонщині та наступ у глиб лівобережних степів теоретично могли б обійти основні лінії російської оборони. Однак для успіху такої операції потрібні значні десантні сили, інженерні засоби для наведення переправ і прикриття з повітря. Усього цього Україна на той момент не мала в достатній кількості. Невелика спроба форсувати Дніпро восени (в районі села Кринок на Херсонщині) лише підтвердила ці труднощі: українські морпіхи захопили плацдарм, але мали лише три дні, щоб перекинути туди підкріплення. Це не вдалося, адже забезпечити вчасно достатню логістику через широку річку виявилося неможливо. Зі збільшенням чисельності військ на тому березі Дніпра зросли б і проблеми постачання, тому операцію довелося обмежити.
Інший варіант – наступ на сході (в Донецькій або Луганській областях) – мав би справу з менш насиченою фортифікаціями місцевістю, проте і виграш від нього був би меншим. Навіть успіх на цьому напрямку не вирішив би проблеми “коридору” на Крим і не зменшив би боєздатність росіян на півдні. Тому Генштаб і зосередив основні зусилля саме на Запорізькому плацдармі, хоч той і був найміцніше укріплений ворогом. Загалом, за даними RUSI, розглядалося п’ять можливих напрямків для контрнаступу: 1) район Бахмута; 2) форсування Дніпра на Херсонщині; 3) удар із Запоріжжя через Василівку; 4) удар з Запоріжжя через Оріхів на Мелітополь; 5) удар з Донеччини через Велику Новосілку на Маріуполь/Бердянськ. З них обрали найбільш стратегічно обґрунтований – Оріхівський (Мелітопольський) напрямок, навіть розуміючи, що він же й найскладніший.
Міжнародний тиск та вплив союзників
На рішення про масштаби і терміни українського наступу значною мірою впливали й очікування західних союзників. Партнери України виділили значну частину своїх резервів техніки та боєприпасів для цієї операції і розраховували побачити відчутний результат на полі бою. Контрнаступ називали «вирішальним моментом» війни, від успіху якого залежатиме подальша підтримка. Перед самітом НАТО у Вільнюсі (липень 2023) і Київ, і західні столиці очікували прогресу на фронті, аби зміцнити міжнародну коаліцію допомоги Україні.
Вже навесні 2023 року в українському керівництві відчували, що масштабна допомога заходу напряму залежить від готовності України йти в наступ. «Київ вірив, що не отримає багато допомоги, якщо не покаже партнерам шлях до завершення війни», зазначали аналітики. Тобто Україні доводилося враховувати політичний тиск – не зволікати надто довго з рішучими діями. Зокрема, Сполучені Штати наполягали, щоб наступ почався якнайшвидше: Пентагон прагнув удару ще в середині квітня, аби не дати росіянам укріпитися. Водночас українське командування об’єктивно потребувало більше часу для підготовки бригад і отримання озброєнь. Цей баланс між військовою доцільністю і політичним тиском вплинув на вибір моменту початку операції (червень замість весни).
Міжнародний фактор позначився і на очікуваннях від самого наступу. У західному інформаційному просторі в першій половині 2023 року панували дуже оптимістичні прогнози. Деякі заяви навіть перебільшували потенціал ЗСУ, формуючи у публіки враження неминучого стрімкого прориву. Коли ж реальність виявилася повільнішою і складнішою, виник ризик розчарування. У вересні 2023, на тлі скромних успіхів на фронті, підтримка України опинилася перед випробуванням: увага медіа переключилася на інші кризи, а серед союзників зросли сумніви щодо подальшого перебігу війни. Політичні діячі, що підтримують Україну, зіткнулися з необхідністю пояснювати, чому контрнаступ не дав швидкої перемоги. Розрив між завищеними сподіваннями і реальними результатами став очевидним: Захід, за оцінками RUSI, недооцінив масштаб бойових дій, а Україна не скоригувала план відповідно до наявних ресурсів, через що виникла значна прірва між очікуваннями та підсумком операції.
Попри це, союзники продовжили підтримувати Україну, зробивши висновки з перебігу боїв. По-перше, було вирішено посилити ті напрямки допомоги, яких бракувало наступаючим військам (засоби розмінування, системи ППО ближнього радіусу, більше артилерійських боєприпасів тощо). По-друге, стало зрозуміло, що без якісної переваги у повітрі та на дальніх дистанціях прорвати добре укріплену оборону надзвичайно важко. Відтак у другій половині 2023 року Захід погодився надати Україні далекобійну зброю (ракети ATACMS), касетні боєприпаси для артилерії, розпочав підготовку українських пілотів на винищувачах F-16 тощо. Ці кроки багато в чому стали реакцією на виявлені під час літнього наступу проблеми і покликані підвищити шанси України у майбутніх операціях.
Логістика та ресурсне забезпечення наступу
Успіх будь-якого наступу значною мірою залежить від матеріально-технічного забезпечення військ. В українській кампанії 2023 року логістика та ресурси стали одним з критичних чинників, і тут проявився цілий ряд проблем:
- Обмеженість техніки і озброєнь. Хоча напередодні наступу Україна отримала від Заходу новітні танки (наприклад, Leopard 2) та БМП (Bradley тощо), загальна кількість отриманих машин була відносно невеликою порівняно з потребами. План наступу був надто амбітним для тих сил, що були наявні: Захід фактично передав значну частину своїх резервів, але цього все одно виявилося недостатньо. До початку червня 2023 року на фронт надійшла лише частина обіцяної допомоги (решта запізнилася), тому українські бригади вирушили в бій не в повному укомплектуванні.
- Мінні поля та брак інженерної техніки. Росія густо замінувала всі підходи до своїх укріплень. Українським військам критично бракувало засобів розмінування – спеціальних інженерних машин, розгортачів тралів тощо. Пророблені проходи в мінних полях були вузькими і небагаточисельними. Коли провідні машини підривалися чи виходили з ладу під вогнем, наступальна колона зупинялася, стаючи легкою мішенню для ворожої артилерії. У таких ситуаціях українські бронемашини громилися одна за одною. Крім того, недосвідчені екіпажі іноді збивалися з розмінованих коридорів і підривалися на мінах поза прочищеними смугами. Усе це призвело до значних втрат техніки в перші тижні наступу.
- Відсутність переваги в повітрі. Україна не мала змоги забезпечити своїм наступаючим підрозділам достатню авіаційну підтримку. Власні штурмовики і гелікоптери ЗСУ несли загрозу бути збитими потужною російською ППО, тож були змушені діяти обережно, пускаючи ракети з дальньої відстані або на дуже малих висотах. Це знижувало ефективність авіаударів по ворогу. Натомість противник активно застосовував ударні гелікоптери Ка-52 (“Алігатор”) – вони запускали протитанкові ракети з дистанцій поза досяжністю українських переносних ЗРК. Дефіцит систем ближньої ППО (SHORAD) у бойових порядках ЗСУ зробив наші бронеколони вразливими для таких повітряних атак. У середині червня британська розвідка відзначала, що Росія тимчасово отримала перевагу на півдні завдяки гелікоптерам з далекобійними ракетами, зосередивши понад 20 машин Ка-52 на аеродромі поблизу Бердянська. Під ударами цих вертольотів та безпілотників-камікадзе українська техніка несла втрати ще до входу в пряме бойове зіткнення.
- Електронні перешкоди та ППО ворога. Російські війська навчилися протидіяти багатьом західним високоточним системам. Зокрема, вони активно застосовували радіоелектронну боротьбу (РЕБ) проти GPS-наведення українських снарядів і ракет. Як наслідок, точність високоточної артилерії знизилася: якщо на початку війни керовані снаряди Excalibur влучали приблизно в 70% випадків, то в серпні 2023 – лише в 6% випадків. Схожий вплив фіксували і на ракетах HIMARS. Українські війська завдавали далекобійних ударів по тилах ворога (штабах, складах, мостах у Криму), але ці удари не спричинили критичного руйнування логістики противника. Крім того, вони не були добре скоординовані з наземними операціями і тому майже не вплинули на хід наступу. Ворожа ППО також залишалася ефективною – більшість українських дронів і ракет збивалися, не досягаючи цілей.
- Недосвідченість частини особового складу. Для літнього наступу Україна сформувала низку нових штурмових бригад, оснащених західною технікою і навчених за кордоном. Проте значна частина бійців цих з’єднань раніше не брала участі у масштабних наступальних боях. Після перших важких втрат бойовий запал цих підрозділів частково спав. На початку червня моральний дух деяких російських частин був низьким – вони побоювалися зустрічі з танками НАТО. Але коли українські механізовані колони почали втрачати багато техніки, впевненість росіян відновилася, тоді як у нових українських частин навпаки зросла втома і обережність. Виснаження особового складу та ротація командирів (через поранення чи загибель) уповільнили темп просування.
У підсумку, наявні ресурси не дозволили Україні провести бліцкриг на півдні. Не маючи переваги ані в повітрі, ані в кількості техніки, ЗСУ були змушені перейти до обережної тактики перемелювання оборони, щоб зберегти людей та техніку. Фактично вже в липні стало зрозуміло, що наступ перетворюється на позиційну війну на виснаження, подібну до Першої світової. Українські бійці просувалися під безперервним вогнем артилерії, крізь густо заміновані поля, повільно відвойовуючи по кількасот метрів щодня ціною значних зусиль і втрат.
Координація військового і політичного керівництва
Українські воєнні рішення ухвалюються спільно військовим командуванням та вищим політичним керівництвом держави. У випадку контрнаступу 2023 року комунікація між генералами і президентом відігравала важливу роль у визначенні стратегії. Володимир Зеленський як Верховний Головнокомандувач затвердив план операції, розроблений Генеральним штабом, і надав військовим значну свободу дій у тактичних питаннях. Західні союзники підтверджували, що політичне керівництво України не диктувало генералам, як саме наступати – остаточні рішення залишалися за Зеленським, Залужним та їхнім штабом. Таким чином, відповідальність за обрану стратегію (включно з багатонаправленим наступом) лежить на них спільно.
Водночас між Банковою (офісом президента) та військовими виникали й певні напруження, особливо коли оцінки ситуації розходилися. Зеленський, як політик, відчував потребу підтримувати бойовий дух суспільства та демонструвати союзникам налаштованість на перемогу. Тому українська влада публічно зберігала оптимістичний тон навіть тоді, коли на фронті наступ сповільнився. Натомість деякі воєнначальники відверто говорили про проблеми. Ці розбіжності стали явними в кінці 2023 року, коли Валерій Залужний в інтерв’ю назвав війну «патовою, позиційною» і фактично засвідчив відсутність проривів. У відповідь президент Зеленський публічно розкритикував такий песимістичний тон, застерігши, що подібні заяви «грають на руку агресору» та сіють зневіру серед партнерів. Цей епізод висвітив різницю підходів: для політичного керівництва було важливо зберігати віру в успіх і не дати Заходу засумніватися, тоді як військові прагнули реально оцінити обстановку, навіть якщо вона невтішна.
Попри окремі тертя, співпраця влади й армії залишалася тісною протягом усієї кампанії. Зеленський регулярно проводив наради з Залужним та командувачами напрямків, узгоджуючи ключові кроки. Наприклад, рішення не відводити війська з Бахмута на початку 2023 року, а продовжувати оборону міста, було спільною позицією президента і Генштабу. Аналогічно, рішення перекинути резерви на бахмутський напрямок у розпал літнього наступу ухвалювалося з урахуванням як військових потреб, так і політичної доцільності (необхідність показати успіх). Цей баланс між воєнною і політичною складовою дозволив уникнути відкритих конфліктів під час операції.
Після завершення активної фази наступу українське керівництво перейшло до аналізу допущених помилок і кадрових рішень. У вересні 2023 року було замінено міністра оборони (замість Олексія Резнікова призначено Рустема Умєрова) – частково через корупційні скандали, частково щоб показати оновлення підходів. А вже в лютому 2024 року президент Зеленський пішов на безпрецедентний крок – відсторонив генерала Залужного з посади Головнокомандувача, здійснивши найбільшу ротацію у військовому керівництві за час війни. Офіційно це пояснили необхідністю “оновити керівництво” та подолати “відчуття застою” після невдалого наступу. Хоча Зеленський подякував Залужному за внесок у оборону, він дав зрозуміти, що зміна стратегії вимагає і зміни командування. Цей крок став кульмінацією накопиченої напруги між президентом та генералом, про яку подейкували кілька місяців. Фактично, політичне керівництво взяло на себе сміливість визнати необхідність кадрових змін, аби спробувати надати війні нового імпульсу після невдачі 2023 року.
Темпи просування, втрати та стратегічні наслідки
Темпи наступу 2023 року виявилися набагато повільнішими, ніж сподівалися українське керівництво і союзники. За кілька місяців важких боїв українські сили просунулися на півдні лише на десяток кілометрів, подекуди до 15–20 км. Було звільнено всього близько 14 невеликих населених пунктів у Запорізькій та Донецькій областях (їхнє сумарне довоєнне населення – близько 5 тисяч) Найбільшим здобутком на південному фронті стало взяття під контроль села Роботине (28 серпня) та кількох сусідніх сіл на підступах до Токмака. Проте ані сам Токмак (важливий транспортний вузол), ані тим більше Мелітополь до кінця 2023 року досянуті не були. Операція фактично застрягла на підходах до першої лінії оборони противника, яка хоч і була подекуди проломлена, але не прорвана вглиб.
На східному (бахмутському) напрямку українські війська досягли певних тактичних успіхів восени 2023-го, відтіснивши ворога на кілька кілометрів і звільнивши ряд сіл південніше Бахмута. Це покращило позиції ЗСУ навколо міста, але стратегічного значення не мало – сам Бахмут лишався окупованим, а лінія фронту на Донбасі суттєво не змінилася. В цілому, за висловом одного з українських командирів, наступ перетворився на боротьбу за «кожний двір і лісопосадку» без значних проривів, схожу на окопну війну Першої світової. Уже на початок жовтня 2023 стало зрозуміло, що операція втрачає наступальний імпульс і переходить у фазу позиційного протистояння.
Втрати українських сил за час літнього наступу були значними, хоч і меншими, ніж у противника (за оцінками командування). Точні цифри втрат є таємними, але відомо, що тільки під час оборони Бахмута взимку-весною 2023 Україна втратила близько 10 тисяч осіб убитими і пораненими. Втрати ж за місяці наступальних боїв на півдні та сході, ймовірно, обчислюються кількома тисячами загиблих і значно більшою кількістю поранених. Окрім того, було знищено або пошкоджено чимало дорогоцінної західної техніки. Вже в перші два тижні червня росіяни підбили значну частину із залучених танків Leopard 2 і БМП Bradley (деякі з них згодом відремонтували і повернули в стрій, інші втрачено назавжди). За оцінками американських аналітиків, моделювання прогнозувало втрату до 30–40% техніки у ході прориву такої складності – і ці прогнози в основному справдилися. Українські війська зберегли живу силу, уникаючи необґрунтовано високих втрат (штурми зупинялися, якщо ставали надто кривавими), але ціною повільного темпу.
Незважаючи на повільний поступ, український наступ завдав і відчутних втрат російській армії. Противник втратив багато техніки (танків, БМП, артилерійських систем) під ударами української артилерії та авіації. За деякими даними, співвідношення безповоротних втрат РФ і України у літніх боях було на користь України (наприклад, під час боїв на Харківщині восени 2022 це співвідношення оцінювалося як 8:1 на користь ЗСУ). Однак російське командування, маючи більший мобілізаційний ресурс, могло дозволити собі втрачати більше солдатів і техніки, не допускаючи прориву фронту. Кремль кинув у бій сотні тисяч мобілізованих (на початок 2023 року російське угруповання в Україні зросло до ~420 тис. осіб), перетворивши війну на затяжне виснаження. В таких умовах навіть великі втрати не змусили Росію відступити, а український поступ залишався обмеженим.
Стратегічні наслідки невдалого контрнаступу 2023 року доволі неоднозначні. З одного боку, Україна не досягла поставленої мети – не перерізала сухопутний коридор до Криму. Росія зберегла контроль над стратегічно важливою трасою на півдні, що дозволило їй і надалі постачати та укріплювати своє кримсько-південне угруповання. Фронт на півдні стабілізувався приблизно по рубежах, що існували на початок червня (з незначними випуклостями на користь ЗСУ). Це означало, що війна перейшла в затяжну фазу без швидких перемог – про що Зеленський відкрито заявив, сказавши, що конфлікт вступає в нову, довготривалу стадію.
З іншого боку, Україна зберегла ініціативу – попри все, була стороною, яка наступала, а Росія лише оборонялася. Українські війська здобули цінний бойовий досвід наступальних дій проти підготовленої оборони. Нові бригади випробували себе у бою, що дозволило виявити слабкі місця в їхній підготовці і скоригувати навчальні програми. Також контрнаступ виснажив російську армію: за літо-осінь 2023 РФ втратила десятки тисяч військових убитими і пораненими, витратила значну кількість боєприпасів та техніки. До середини осені стало зрозуміло, що жодна зі сторін не може наразі досягти вирішальної переваги, тому конфлікт перетворюється на війну на виснаження ресурсів.
Для України наслідком стала необхідність переглянути свою стратегію. Стало очевидно, що без суттєвого посилення (нової техніки, авіації, боєприпасів) провести інший масштабний наступ у найближчому майбутньому буде важко. Військове командування зробило висновок, що потрібна пауза для накопичення сил і перехід до оборони і укріплення своїх позицій, завдаючи максимум втрат ворогу в артилерійських дуелях. Генерал Залужний у листопаді 2023 прямо заявив, що для прориву позиційної війни потрібен «масштабний технологічний стрибок» – натякаючи на постачання сучасних західних винищувачів і інших високотехнологічних систем. Українське керівництво почало готуватися до тривалої війни, паралельно продовжуючи дипломатичний наступ заради отримання додаткової підтримки.
Висновок. Український контрнаступ 2023 року, попри мужність і самопожертву українських воїнів, не досягнув поставлених стратегічних цілей. Причинами цього стали як об’єктивні фактори (впертість добре підготовленої оборони ворога, нестача озброєнь і авіації, складна місцевість і погода), так і прорахунки самого планування (розпорошення сил на кілька напрямків, надмірний оптимізм щодо швидкого прориву, втрата фактора раптовості). Відповідальність за ці рішення несуть і військові командувачі, і політичне керівництво країни – адже контрнаступ був спільною справою. Міжнародні партнери України також отримали урок: не варто недооцінювати підготовленість російської армії і переоцінювати можливості навіть найкращої західної техніки без переваги в небі та належної кількості ресурсів.
Для майбутніх операцій Україні необхідно врахувати досвід 2023 року. Знадобиться більш ретельна підготовка (забезпечення інженерною технікою, боєприпасами, ППО тощо), концентрація сил на вирішальному напрямку, покращення взаємодії між бригадами і родами військ (тобто справжня «злагодженість» у стилі об’єднаного удару). Уже зараз Україна зміцнює свою оборону на випадок нових атак ворога і нарощує власний військовий потенціал, очікуючи на нові надходження озброєнь від партнерів. Контрнаступ 2023 року став важким випробуванням, що виявило слабкі місця, але не зламав обороноздатності України. Попереду – продовження боротьби, виправлення помилок і пошук нових шляхів для звільнення українських територій.
Джерела: Українські та міжнародні аналітичні звіти, у тому числі дані Королівського Об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI), матеріали The Washington Post, витяги зі звітів Міноборони Великої Британії, зведення Генерального штабу ЗСУ та інші відкриті джерела.
